Перед тим як вибирати насос, треба відповісти на просте питання: звідки ви берете воду. Свердловина, копаний колодязь, накопичувальна ємність і міська магістраль вимагають різного обладнання, різних труб і різного порядку монтажу, і насос, ідеально підібраний під одну з цих схем, у трьох інших буде або зайвим, або небезпечним. Тому розмову про "що потрібне" правильно починати не з магазину, а з паспорта свого водозабору.
Пробурена свердловина з низьким дзеркалом води, це територія заглибного насоса. Поверхневе обладнання тут не працює в принципі: воно піднімає воду розрідженням, і щойно рівень опускається нижче 8-10 метрів, всмоктування фізично припиняється. Тому для свердловини вибір іде не між типами, а між моделями глибинних помп.
Копаний колодязь із високим рівнем води допускає обидва варіанти. Поверхневий насос чи насосна станція стоять у будинку, тягнуть воду шлангом і обходяться дешевше. Заглибний колодязний насос стоїть у воді, працює тихіше й не боїться просідання рівня, зате потребує троса, кабелю й акуратного монтажу.
Накопичувальна ємність, це окремий сценарій, який зазвичай виникає, коли дебіт джерела малий. Тоді слабкий насос повільно наповнює бак, а вже з бака воду в будинок подає друга помпа, яка не залежить від дебіту зовсім.
Міська магістраль стоїть окремо від усіх трьох, і про неї мова буде наприкінці, бо там діють інші правила, ніж на власному водозаборі.
Продавцю потрібні не побажання, а параметри. Мінімальний набір виглядає так.
Внутрішній діаметр обсадної труби в міліметрах, узятий із паспорта буріння. Динамічний рівень, тобто позначка, до якої дзеркало опускається під час відкачування, а не спокійний рівень у нерухомій свердловині. Дебіт, скільки кубометрів за годину пласт устигає віддавати. Висота підйому від гирла до найвищої точки розбору плюс довжина горизонтальної траси до будинку. І вміст піску за результатом аналізу води.
Останній пункт пропускають найчастіше, а він визначає конструкцію робочих коліс. Моделі із закритими колесами економічніші, але розраховані на відносно чисту воду, орієнтовно до 50-100 грамів механічних домішок на кубометр. Виконання з відкритими колесами терпить більше, приблизно до 150-200 грамів, хоча програє в економічності. Свіжопробурену свердловину взагалі спершу прокачують окремим недорогим насосом, поки не піде прозора вода, і лише потім опускають основне обладнання.
Перше, у що впирається підбір заглибного насоса, це діаметр обсади. Корпус має бути вужчим за внутрішній діаметр колони щонайменше на 10-15 мм. Менший зазор означає або застрягання під час спуску, або відсутність протоку води вздовж корпусу, а саме цей проток охолоджує двигун.
| Діаметр обсади | Насос | Діаметр корпусу |
|---|---|---|
| 90-110 мм | 3 дюйми | 75-89 мм |
| 115-130 мм | 4 дюйми | 98-102 мм |
| 140-160 мм | 4 дюйми (вільний зазор) | 100-102 мм |
| від 160 мм | 6 дюймів | 140-150 мм |
Найзручнішою вважають обсаду на 125 мм: чотиридюймова помпа заходить у неї без зусиль, а зазору вистачає для нормального водообміну. Якщо свердловину пробурили вузько, під 110-115 мм, доводиться шукати тридюймові моделі, у яких при тому самому напорі трохи нижча продуктивність через тонший корпус.
І окремо про подачу. Насос не можна брати продуктивнішим за дебіт свердловини: він качатиме швидше, ніж пласт віддає, рівень провалиться нижче забірної частини, і двигун опиниться в повітрі. Розумна робоча подача лежить приблизно на 10-30 відсотків нижче за паспортний дебіт, а типовому будинку з кількома точками розбору зазвичай вистачає 2-4 кубометрів за годину.
Заглибний насос висить на чотирьох речах одночасно, і кожна має своє призначення.
Страхувальний трос бере на себе вагу агрегату. Саме трос, а не труба й не кабель, і це принципово: підйомна труба не розрахована на те, щоб тримати помпу разом зі стовпом води.
Підйомна труба подає воду вгору. Беруть нержавіючу сталь або харчовий поліетилен ПЕ 100, бо оцинковка з часом іржавіє й псує смак води.
Кабель живлення підбирають за потужністю двигуна й довжиною підвісу. Для свердловин глибше 50 метрів переріз жили піднімають на щабель, щоб компенсувати падіння напруги на довгій лінії. У каталозі частина моделей іде вже з кабелем 15, 25 або 40 метрів, і це варто звірити з фактичною глибиною, бо докуповувати й нарощувати кабель, це зайве з'єднання під водою.
Хомути кріплять кабель до підйомної труби кожні півтора метра. Без них кабель провисає, треться об обсадну колону й з часом перетирає власну ізоляцію. Місця з'єднань герметизують термоусадкою, а не ізолентою.
Занурюють агрегат нижче динамічного рівня, але з запасом 1-2 метри над дном, щоб забірні отвори не тягнули мул.
Потрібний напір складається не з однієї величини, а з суми. Динамічний рівень води під час відкачування плюс підйом від гирла до найвищої точки розбору плюс втрати на горизонтальному трубопроводі плюс запас на робочий тиск у мережі.
Горизонталь переводять у вертикаль просто: кожні 10 метрів труби прирівнюють приблизно до 1 метра висоти. Зверху накидають ще 10-15 відсотків, щоб агрегат не працював на межі своєї кривої.
Порахуємо реальний випадок. Динамічний рівень 50 метрів, найвища точка розбору на 7 метрів вище гирла, траса до будинку 30 метрів. Виходить 50 плюс 7 плюс приблизно 3 метри за горизонталь, це 60, плюс запас на тиск у системі й на просідання рівня влітку. Потреба лягає в діапазон близько 65-70 метрів, і брати модель точно під нижню межу не варто.

Труба від свердловини до будинку йде під землею, і головне тут не діаметр, а глибина закладання. Орієнтир простий: нижче нормативної глибини промерзання ґрунту для вашого регіону. Для більшої частини України це приблизно 0,8-1,1 метра, у Київській області близько 0,9-1,1 метра, і будівельні норми додатково рекомендують запас порядку 30 см нижче цієї позначки для неопалюваних ділянок.
Через фундамент трубу заводять у гільзі, тобто в трубі більшого діаметра. Гільза дає трубі рухатися при осіданні будинку й пучінні ґрунту, а без неї бетон з часом просто передавлює поліетилен. Простір між трубою й гільзою заповнюють еластичним матеріалом, а не розчином.
Найвразливіші ділянки, це вихід із землі біля свердловини й вхід у будинок, бо саме там труба піднімається вище рівня промерзання. Тут або утеплюють трубу з гріючим кабелем, або, що надійніше, роблять кесон над гирлом свердловини, тобто заглиблений герметичний колодязь, у якому все з'єднання лишається нижче промерзання.
Альтернатива кесону, це свердловинний адаптер: вузол, який врізається в обсадну колону нижче глибини промерзання й виводить трубу вбік прямо під землею. Виходить дешевше й компактніше за кесон, але доступ до з'єднання втрачається, і при ремонті доведеться копати.
Послідовність тут має значення, бо переробляти окремі кроки дорого. Спершу прокачують свердловину до чистої води й знімають фактичні параметри: динамічний рівень і дебіт. Далі копають траншею й заводять трубу в будинок через гільзу, поки немає ні насоса, ні обв'язки. Потім збирають насос із тросом, трубою й кабелем нагорі, на землі, перевіряють усі з'єднання й тільки після цього опускають у колону.
Обв'язку в будинку збирають після того, як насос уже стоїть: фільтр, зворотний клапан, гідроакумулятор, реле тиску й манометр. Електрику підключають в останню чергу, з окремим автоматом, пристроєм захисного вимикання і справним заземленням.
Перший пуск роблять коротким. Насос вмикають на кілька секунд, дивляться на манометр і слухають звук. Якщо тиск росте й звук рівний, дають попрацювати довше й перевіряють усі з'єднання на протікання під тиском. Якщо тиску немає, насос глушать одразу, а не чекають, поки "розкачається".
Захист від сухого ходу ставлять до першого пуску, а не після. Це може бути реле з вбудованим захистом, окремий блок, поплавковий вимикач чи електрод рівня в колоні. Для заглибного насоса кілька хвилин роботи без води означають перегріту обмотку й агрегат, який ремонту вже не підлягає.
Тут головне правило звучить категорично: насос не ставлять безпосередньо в розрив міської труби, щоб "підсмоктувати" з неї воду. Такий насос забирає тиск у сусідів, створює розрідження в загальній мережі й може затягнути в неї брудну воду при аварії. У більшості міст це прямо заборонено умовами договору з водоканалом, а виявляється легко.
Законна схема виглядає інакше. Вода з магістралі самопливом наповнює накопичувальну ємність у будинку, ємність має розрив струменя з атмосферою, і вже з неї насос подає воду в систему. Тиск у магістралі при цьому не зачіпається, а ви отримуєте ще й запас води на час відключень.
Якщо тиску не вистачає зовсім трохи й ємність ставити нікуди, є проміжний варіант: насос підвищення тиску на вводі у власну квартиру чи будинок, а не в загальну трубу. Різниця принципова: він працює з тим, що вже дійшло до вашого вводу, і не тягне воду з мережі за межами вашої ділянки.
Один власник будинку в передмісті поставив собі станцію прямо на ввід із вуличної труби й кілька місяців тішився напором. Потім прийшла перевірка за скаргою сусідів, у яких вода зникла зовсім, і станцію довелося демонтувати разом зі штрафом. Схема з ємністю, яку йому пропонували від початку, коштувала б дешевше за цю історію.
Якщо звести все до короткого списку дій: візьміть паспорт свердловини, порахуйте напір із запасом, звірте діаметр корпусу з обсадою, закладіть трубу нижче промерзання через гільзу, поставте захист від сухого ходу до першого пуску, а на міській магістралі працюйте лише через ємність. Усе інше, це вже деталі обв'язки, які без цих кроків не врятують.